У наш час більшість людей не розуміють значення посмішки, чого не скажеш про мого співрозмовника Ігора Скринника, який іде по життю впевнено та сміливо. Бути оригінальнім та людяним – головне кредо цієї рішучої людини.

   Про що Ви мріяли в дитинстві?
  У дитинстві, з того що пам’ятаю, мріяв стати автогонщиком, мати особистий автомобіль, потужний і швидкий.

   А чому Ви не захотіли здійснити мрію дитинства?
   Хіба я так казав? Мрія частково здійснена – особистий автомобіль маю, хоча й не гоночний, але їздить. У гонках участі ще не брав, але сподіваюся, все попереду, хоча можливість узяти участь якраз на вихідних була, але в мене не вийшло.

   Якщо б не існувало фотоапаратів, чим би Ви займалися?
   Фотограф – це не моя професія, працюю інженером-проектувальником. Фотографія для мене – хобі. Крім цього, зараз я дуже багато чим ще займаюся, фотографія – це не єдине, чим в житті можна займатися.

   Інженер – це вельми захоплююча професія. А Ви працюєте за фахом?
   За фахом я повинен був проектувати цивільні й промислові будівлі, а я проектую дорожні й мостові споруди. Трохи відхилився від спеціальності. Фотограф – моя друга робота (хоча я це так не називаю, більше хобі).

   Якби Ви потрапили на безлюдний острів, які б три речі взяли з собою?
   Сірники (запальничка), мотузку якомога довше. Коротше кажучи, найнеобхідніше для виживання і спроби порятунку.

    Кому з відомих людей Ви б хотіли влаштувати фотосесію?
   Навіть не знаю ... не думав про це. Ну, якщо брати відомих людей всеукраїнського масштабу, то напевно це був би хтось з великих спортсменів, наприклад, брати Клички, або зірки музичного шоубізнесу, наприклад, хтось з рок-музикантів: Вакарчук, С.К.А.Й., Плач Єремії і т.д., або з поп-виконавців, таких як Ані Лорак, Гайтана, Тіна Кароль ...

   Взагалі, якби й була така можливість, то фотографував би не заради знімків, а скоріше заради особистого знайомства й спілкування в процесі зйомки, що, мені здається, важливіше ... принаймні для мене ... Практично кожна фотосесія у мене проходить саме так, більше пізнаю людей, з’являються нові знайомі, деякі з яких тепер навіть друзі. Фотографія для мене – процес пізнання, спілкування з тим кого, або що фотографуєш, чи то людина, чи природа. Для мене це головне. А сам знімок – результат, плід того чи іншого «знайомства».

   Виходить, Ви товариська людина?
   Не з усіма, товариський лише з ким цікаво.

   Нещодавно проводився фотоконкурс «Наш палац», яка робота Вам сподобалася найбільше?
   1-е місце я віддав фотографії, де зображено процес навчання діточок хореографії, точніше той момент, коли вони або відпочивають між вправами, або чекають команд вчителя, стоячи біля станків, з цікавістю дивлячись на себе й партнерів у віддзеркаленні. Фото не постановочне, тому дітки тут щирі та невимушені. Так само проглядається вікова різниця членів команди, що надає фотографії якогось контрасту.

  Чи були моменти у Вашому житті, коли Вам хотілося зупинити час?
   Напевно були, важко пригадати. У моменти, коли відчував себе дуже щасливим, напевно й хотілося призупинити час.

   Який був найвідважніший вчинок у Вашому житті?
   Ну, дуже відважних вчинків у моєму житті я й не пам’ятаю, таких, значить, і не було ... Були моменти, коли людям в чому допомагав, підставляв своє плече, але це не героїзм і не сміливість.
Ось пригадав пару випадків, але швидше смішних, ніж відважних.

   Якось ішов вранці на роботу, поспішав, щоб не спізнитися, ще тільки починав свою кар’єру, хотів справити враження зразкового працівника. І тут чую з вікна будинку волає про допомогу літня жінка: «Допоможіть, молодий чоловіче, дайте води...». Я хотів дізнатися, що трапилося, але на питання відповіді не отримав, жінка бадьоро стояла біля відкритого вікна на третьому поверсі й все просила принести трохи води. Тоді я рушив у найближчий магазин, розуміючи, що на роботу вчасно вже не прийду. Але хіба можна думати про роботу, коли йдеться про допомогу?

   Купив пляшку води, підбіг до вікна і зрозумів, що бабуля знаходиться зависоко для метання в її вікно досить важкого снаряду. Але вона наполягала саме на цьому способі порятунку, занести їй в квартиру ідея була категорично спростована. Ну, добре, подумав я, кидаю, здається, влучно. Вікно було наполовину відчинено, повністю відкрити його щось заважало. Завдання ускладнювалось. Потрапити потрібно було у вузьку щілину між прочиненими стулками вікна, відхилення в сторони загрожувало вибиттю вікна. Підганяти думка про те, як мене будуть лаяти за запізнення, це не примусило мене довго вагатися. Барабанний дріб ... Розмах, кидок, політ і ... і все добре. Пляшка, як я і очікував, потрапила саме в широке скло віконної рами, але дивом не розбивши його, рикошетом відскочила прямо в зяючу щілину, куди перед кидком сховалася самотня жінка. Бабуля врятована.

   З почуттям виконаного обов’язку, обсипаний компліментами постраждалої, гордий я поспішив на роботу. За запізнення нічого не сказали.

   Другий випадок, пам’ятаю, був у присутності дружини. Іноді, весняними вечорами, любили прогулюватися з нею в районі залізничного вокзалу, спостерігати зникаючі і прихожі поїзди. Стояли на пішохідному містку через колії неподалік від вокзалу, спостерігали, як проносяться на великій швидкості під нами поїзди.

   Згодом до мене підійшов п’яний хлопець, він уже кілька хвилин стояв на іншому кінці містка, чогось чекав. Попросив, щоб ми пішли звідси, і не заважали його задуму. Я поцікавився, в чому ж справа. Він розповів про його проблеми, через які хоче покінчити з собою, шляхом сплигування з мосту на поїзд, що рухається. І попросив нас піти, що б ми цього не бачили.

   Між словами він зрідка діставав пляшку з розведеним спиртом і підливав цю суміш в тепер вже досить хворобливого вигляду організм. Тоді я став проводити з ним роз’яснювально-виховну бесіду. Він уважно слухав, але раптом схопився і побіг до поручнів. З-за повороту на швидкості з’являвся потяг та швидко наближався до того місця, над яким стояв біля перил «смертник». Я швидко підбіг до нього, в той час, як він уже намагався задерти ногу на перила, міцно схопив його за одяг, але не відтягував, а просто тримав.

   Він дивився вниз на поїзд переляканими, широко розкритими очима, його тіло тремтіло, і він усе бурмотів під ніс: «я стрибну, я стрибну ...». Тут стало все зрозуміло... Ця людина ніколи не зістрибне з мосту, йому просто не вистачить сміливості, незважаючи навіть на сп’янілі стан. Він боявся ... Що б перевірити цю теорію, я відпустив його одяг, і став поблизу хлопця, готуючись у будь-яку секунду відкинути його від поручнів. Моя теорія підтвердилася. Йому ніхто не заважав, а він боявся навіть перелізти через поручні...

   Поїзд був довгим, але його останні вагони (з декількох десятків) уже проносилися під ногами. Спроба зістрибнути не закінчилася успіхом, що радує... Коротше, з ним потім ще поговорив і ми пішли. З далека подивився на міст, він ще там сидів. Але, чесно кажучи, за нього вже не боявся, як було сказано вище, я був на 90% впевнений, що він не зістрибне.

   Коротше кажучи, через кілька місяців я бачив його живим і здоровим, працював на будівництві.

   Уявіть таку ситуацію: Ви зловили золоту рибку й у Вас є одне бажання. Щоб Ви загадали?
   Мир на Землі.

   Ви любите фотографувати природу, а у яку пору року Вам найбільше подобається робити знімки?
   Природа прекрасна у всі пори року. Найулюбленіша для фотографування – найбарвистіша й дощова, казкова й сумна, найгрибніша й найчарівнішаа пора року – осінь.

Спілкувалася Таміла Кошман

Використані фото з особистого архіву робіт

Ігоря Скринника