Театр естрадного танцю «Пігмаліон» – це не просто гурток, який вчить дітей танцю, це велика дружня родина, яка вчить тебе життю, вчить переживати емоції у русі, вчить доносити свої переживання не словами, а рухом, музикою та поглядом.
Народний колектив України театр естрадного танцю «Пігмаліон» був створений Вікторією Валентинівною Артюх 20 років тому. Зараз разом з нею працюють педагоги-хореографи Куцекінь У. С. та Маншиліна А. В.
Чому ж саме «Пігмаліон»? Усім, певно, добре відомий давньогрецький міф про скульптора Пігмаліона, що створив фігуру дівчини-красуні, у яку потім закохався. Він хотів прожити з нею усе життя, тому попросив богів, щоб вони оживили її. Саме цим Вікторія Валентинівна хотіла сказати, що ми вчимося не лише танцювальним рухам, а ще й танцю емоцій та переживань, танцю життя.
- Вікторіє Валентинівно, згадуючи легенду про Пігмаліона-творця, скажіть, хто кого створює в межах театру танцю: колектив дітей, або діти колектив?
- Я думаю, що це процес взаємний, без дітей не буде колективу, і в той же час колектив суттєво впливає на формування дітей в будь-якому плані: й у хореографічному, й у виховному.
- Що значить «театр танцю»? Таке формулювання зустрічається вкрай рідко серед хореографічних колективів.
- Ну, «театр танцю» – це, перш за все, драматургія в хореографічних номерах. Тобто, театр прагне розповісти якусь історію, те ж саме й наші танці – ми не просто набір хороших рухів, ми – історія, подія, вистава…
- Не секрет, що ви йдете з роботи дуже пізно – близько 11 ночі. Що ви відчуваєте після тренувань?
- Це секрет! (Сміється) Кожен день по-різному. Залежить від того, як діти віддаються заняттю, як загально воно мине. Але, чесно кажучи, найчастіше буваю дуже задоволена тренуваннями.
- Серед учнів колективу є ваша донька. По відношенню до неї, кого більше: Вікторії Валентинівни-мами, чи Вікторії Валентинівни-тренера?
- Ось коли ми працюємо в класі, вона для мене така ж учениця, як і всі. Навіть ні на секундочку не думаю, щоб якось по-іншому до неї ставитися.
«Пігмаліон» бере активну участь у багатьох конкурсах і чемпіонатах. Але головна мета колективу – це далеко не перемога. «Пігмаліон» прагне дарувати оточуючим естетичне задоволення, хороший настрій та позитивні емоції кожним своїм виступом.
Але «Пігмаліон» – це не лише робота, це ще й відпочинок. Так, наприклад, у 2010-му році вихованці різних груп колективу утворили збірний загін у Дитячому оздоровчому таборі «Зоряний». Як кажуть самі танцюючі піонери, це була одна із найяскравіших змін у їх житті, адже кожен конкурс чи захід давався їм легко, будь-яке завдання «пімаліончики» виконували із величезним задоволенням, адже усі разом. Та й в пам’яті вихователів та інших відпочиваючих 4й загін «Пігмаліон» залишився як один із найдружніших та найяскравіших.
Певною родзинкою колективу є цікава традиція: кожного року, у середині січня, театр танцю проводить так званий «капусник», тобто жартівливий новорічний концерт, і показує не лише свої професійні номери, а й виступи, які вихованці «Пігмаліону» придумали та поставили самостійно. Але особливо виділяються «найменші пігмаліончики» – батьки дітей. Вони також роблять свої постановки, пародіюючи танці своїх дітей.
Підтримці, як у батьків «Пігмаліону», можна позаздрити. Під час кожного виступу колективу вони - найактивніші вболівальники та глядачі, бурхливі оплески яких дуже надихають маленьких танцівників.
А якої ж думки самі учасники колективу? Усі вихованці «Пігмаліону» дуже шанобливо та по-особливому ставляться до улюбленого театру танцю, так само, як до рідної сім’ї. Що вони думають про другу «родину»:
Євгенія (16 років): «Для мене Пігмаліон – друга сім’я, місце, де мені комфортно, де я вдосконалююся, вчуся, набираюся досвіду в мого керівника, який, у свою чергу, віддає нам всю себе, і через це я ще більше ціную наш колектив. Пігмаліон – частина мене, мого щасливого минулого й сьогодення. Я рада, що мені є, де черпати натхнення, і що є люди, які перебувають з тобою на одній хвилі. Я вдячна мамі за те, що вона відвела саме в Пігмаліон!»
Анастасія (14 років): «Пігмаліон для мене як друга сім’я, іноді тікаю на танці, щоб забути проблеми. Коли поганий настрій, я приходжу на танці, бачу дорогих мені людей, занурююся в цю творчу атмосферу та забуваю про все на світі!»
Соня (10 років): «Пігмаліон» – не хобі, а спосіб життя. Це – друзі...»
Поліна (16 років): «Сказати, що «Пігмаліон» – родина – сентиментально й звично. Тим не менш, у «Пігмаліона» своя особлива атмосфера... Усе тебе розуміють і підтримують. На конкурсах ми всім серцем вболіваємо один за одного. Як же ще можна назвати це? Ніяк інакше, як сім’я. Велика, дружня, талановита сім’я!»
«Пігмаліон» – це одна дружна родина, зі своїми традиціями, звичаями, зі своїми жартами. Вони завжди подорожують разом, відпочивають, але при цьому, завжди наполегливо працюють, вдосконалюючи свою майстерність та даруючи людям щастя, радість, позитив.