- Завжди цікаво знати початок будь-якої історії. А як почалася Ваша історія в ПДЮ? Уперше з Палацем дітей та юнацтва я познайомився ще в 1994 році: в десятому класі почав ходити до Школи майбутнього педагога. Було дуже цікаво та весело, тим більше, що в групі я виявився єдиним хлопцем. Емоції та креатив били фонтаном! Тоді ж запропонували взяти участь у щорічному фестивалі «Зірки Палацу». З «усмішками» Павла Глазового я зайняв одне з перших місць та отримав путівку до «Артеку». Тобто, саме завдяки Палацу вперше в житті потрапив до дитячого табору. В Школі майбутнього педагога займався два роки, надалі наші із Палацем шляхи розійшлися. Але, як виявилося, ненадовго. Працюючи куратором у школі №29, іноді приводив своїх учнів на заходи Центру «Дозвілля», а в 2004 році, випадково зайшовши за чоботами для театру… залишився тут. Саме в Центрі «Дозвілля». І не шкодую!
- У якій сфері Ви вважаєте себе професіоналом? Як не дивно, ні в якій не вважаю. Я можу щось непогано робити, як, наприклад, писати сценарії тематичних ігрових програм і проводити їх для дітей, але до професіоналізму ще далеко. Бачив роботу справжніх професіоналів, тому знаю, про що говорю.
- Як Ви розслабляєтеся? Чи Ви, як у тому анекдоті, не напружуєтеся? Напружуюся, ще й як! Робота з людьми забирає багато сил і енергії, тому без релаксації ніяк. Залежно від настрою, розслабити мене може як читання хорошої книги під миску смаженого насіння, так і приготування чогось смачного, або навіть звичайне миття посуду. Головне – наявність вільного часу.
- А де Ви були останній раз у відпустці ? Сподіваюся, не останній! (сміється) Цього року відпочивали всією сім’єю в Закарпатті, в селі Поляна під Свалявою (там, де розливають мінеральну воду «Поляна Квасова» і «Поляна Купель»). Уперше в житті побував на відпочинку в Карпатах, отримав море задоволення – і від повітря, і від екскурсій, і, навіть, просто від проживання в дерев’яному будиночку на маленькій турбазі.
- Чого було більше в житті: доля вела Вас, або Ви її? Якось так сталося, що більше доля вела мене: зводила з хорошими цікавими людьми, допомагала знайти роботу, вказувала напрямок руху... Наприклад, в десятому класі я хотів стати кухарем – завжди любив поратися із продуктами. Але директор школи, прочитавши мою характеристику, порадив піти в педагогічний клас. Завдяки цьому я вперше потрапив у Палац, а згодом вступив до педінституту, що і визначило моє подальше життя. Правда, доля часто натякає, що пливти тільки за течією – не варто, інакше можна прокиснути в якійсь тихій гавані. Так що доводиться і побурхатися!
- У всі часи було популярним запитання: «Якщо б почати життя спочатку...». Ви пішли б тим же шляхом? Якщо чесно – поняття не маю. Навіть не знаю, хотів би взагалі починати життя спочатку. Але вже точно не хотів би знову ходити до школи, одне дитинство вона мені вже загубила – шестиденним навчальним тижнем і величезною кількістю зайвих знань, що так ніколи і не знадобилися.
- Що Ви можете назвати подарунком долі у житті? Неоціненний подарунок долі – мої собачки. Не знаю, що б з мене виросло, якби не вони. Їх життя, їх величезна любов і, навіть їх ухід дуже багато чого мене навчили ... І я вдячний їм за це.
- Дружбу або спілкування з ким ви можете назвати подарунком долі? У мене не так багато друзів, але ті, що є – перевірені і часом, і загальною радістю, і розділеним горем. Кожен з них – справжній подарунок. А ще у мене чудові колеги, з якими і працювати, і відпочивати приємно, легко й цікаво!
- Якби Ви зловили золоту рибку, то які б три бажання загадали? Складне питання! Напевно, всі три бажання витратив би на збільшення кількості цих самих бажань, а потім вже подавав списком (посміхається). Якщо ж серйозно, то побажав би здоров’я всім близьким (як не банально це звучить), а ще, собі, – сил і можливостей довести до кінця всі незакінчені й призабуті справи. І тільки третє, можливо, приділив би яким-небудь матеріальним благам.
- Щоб б Ви хотіли змінити у своєму минулому й чому? Хотів би більше приділяти часу та уваги тим, кого вже немає, поки вони були поруч. Можливо, не сказав би тих слів, або не зробив би тих вчинків, про які зараз згадую з жалем або соромом... Коротше, хотів би підстелити соломки під найболючішими падіннями, що залишили шрами на серці й в душі.
- Які мрії дитинства ви втілили в життя? Будьте обережними з мріями – вони можуть здійснитися! Тому формулюйте їх дуже чітко, якщо не хочете, щоб життя над вами посміялося. У глибокому дитинстві я мріяв стати машиністом, так усім і говорив. Коли питали, що це, уточнював – хочу керувати поїздами. Я виріс... І перший запис у моїй трудовій книжці – «Машиніст сцени третьої категорії», тобто театральний монтувальник. Така ось іронія долі...
- Хотіли б Ви, щоб про Вас написали книгу? Про мене? Складно уявити жанр цієї книги. Не думаю, що комусь, крім мене, було б цікаво її читати. Тому – ні, не хочу. А от сам би із задоволенням написав. Але не про себе, а що-небудь легке, художнє, із казковим сюжетом.
- Який найцікавіший комплімент Вам робили у житті? Ой, був кумедний випадок! Коли я працював у школі й був класним керівником мої діти-п’ятиклашки подарували мені листівку на 8 Березня! Коли ж я обурився й сказав, що це жіноче свято, вони відповіли: Ну то й що, на листівці написано – «Улюбленому вчителю!». А Ви – наш улюблений учитель! І не причепитися: на Восьмиберезневій листівці дійсно було написано – улюбленому вчителеві. Оригінальнішого компліменту мені ще не висловлювали. - Що допомагає Вам прийняти правильні рішення у важких ситуаціях? Тривале обмірковування, а також пошук можливостей взагалі обійти ці важкі ситуації. Намагаюся не вирішувати проблеми бездумно, і це часто допомагає.
- Хто був вашим героєм в дитинстві? Чому? У дитинстві у мене був один герой – мій батько. При всій своїй зайнятості він намагався приділяти мені час: грав, малював, читав книги вголос, водив на тривалі прогулянки, брав із собою на риболовлю і в ліс по гриби. Навіть на гастролі возив – до Харкова, Москви, Петербурга. І при цьому був досить відомою і шанованою людиною. Тому інші герої мені були не потрібні! - Ви щасливі? Що для вас щастя? У цілому я не відчуваю себе щасливим. Є маленькі радості й задоволення на тлі сірих буднів, але це не те. Щастя для мене – творити, любити і бути коханим. Та якось поки не склалося.
- Найбільш безрозсудний вчинок у Вашому житті? Спускався в каналізаційний люк за бездомним песиком, який туди провалився. До речі, й до цієї важкої ситуації я теж підійшов «з головою»: зв’язався із Сергієм Юрійовичем (Дяченко), і ми вдвох сходили до Палацу за драбиною (туди і назад – 2 км). Хоча драбинка й виявилася закороткою, песика ми врятували.
- Наскільки я знаю, у Вас дуже талановиті батьки. Чи позначилося це на вашій кар’єрі? І як саме? Свого часу я побув і вчителем, як мама (вона викладач музичного училища), й двічі попрацював у театрі, як тато (правда, працював не актором, а монтувальником та педагогом). А зараз моя робота об’єднує в собі й вчителя, й артиста, й художника, й сценариста, й режисера, й реквізитора... Отже, думаю, частина батьківського таланту мені все ж перепала. Тим більше, що я вже другий Дід Мороз у нашій родині!
- Побажайте щось на Новий Рік ПДЮ та його вихованцям? Палацу – рости, цвісти і не старіти! А вихованцям – цінуйте дитинство і не поспішайте дорослішати! І всім разом – щастя і любові!
- Завжди цікаво знати початок будь-якої історії. А як почалася Ваша історія в ПДЮ?
