Вікторія Валентинівна Артюх – керівник народного колективу театр танцю «Пігмаліон». Її колектив добре відомий не лише в нашому місті, але й в усій країні та далеко за її межами, і це заслуга справжнього професіонала своєї справи, вимогливого, але чуйного та надзвичайно талановитого педагога – Вікторії Валентинівни.

   Вікторіє Валентинівно, згадуючи легенду про Пігмаліона-творця, скажіть, хто кого створює в межах театру танцю: колектив дітей, або діти колектив?
   Я думаю, що це процес взаємний, без дітей не буде колективу, і в той же час колектив суттєво впливає на формування дітей в будь-якому плані: й у хореографічному, й у виховному.

   Що значить «театр танцю»? Таке формулювання зустрічається вкрай рідко серед хореографічних колективів.
    Ну, «театр танцю» – це, перш за все, драматургія в хореографічних номерах. Тобто, театр прагне розповісти якусь історію, те ж саме й наші танці – ми не просто набір хороших рухів, ми – історія, подія, вистава…

   Не секрет, що ви йдете з роботи дуже пізно – близько 11 ночі. Що ви відчуваєте після тренувань?
   Це секрет! (Сміється) Кожен день по-різному. Залежить від того, як діти віддаються заняттю, як загально воно мине. Але, чесно кажучи, найчастіше буваю дуже задоволена тренуваннями.

   Серед учнів колективу є ваша донька. По відношенню до неї, кого більше: Вікторії Валентинівни-мами, чи Вікторії Валентинівни-тренера?
   Ось коли ми працюємо в класі, вона для мене така ж учениця, як і всі. Навіть ні на секундочку не думаю, щоб якось по-іншому до неї ставитися.

   Вікторіє Валентинівно, як склалося так, що ви почали займитися танцями?
   Склалося так, як це буває у більшості дітей: мене на танці, між іншим, до нашого Палацу дітей та юнацтва, привела мама. Але, чесно кажучи, я її про це не просила, це бажання було її, мамина ініціатива.

   Тож, виходить, Ви у ПДЮ з самого дитинства. Коли-небудь рахували, скільки усього років Ви віддали Палацу Дітей та Юнацтва?
    Рахувала. Усього 37 років.

   Справді є до чого прагнути. Певно, це мрія багатьох ваших вихованців, як і Ви, пройти шлях від «піонера» до педагога. Не секрет, що Ви дуже багато часу проводите в Палаці. Окрім танців у Вас є ще хобі?
   Ні, немає, тому що танці займають весь мій вільний час. Моя робота і є моїм хобі, і навпаки. У танцях можна виразити все, що відчуваєш, думаєш, переживаєш, це можливість показати всі почуття свої, емоції, мрії.

   Між іншим про мрії. Пам’ятаєте  найзаповітнішу мрію дитинства?
   Так, моє заповітне бажання з’явилося в мене п'ятому класі, я мріяла стати хореографом. З того часу інших мрій у мене було, і я наполегливо йшла до своєї мети.

   Майже кожна маленька дівчинка мріє бути танцівницею чи балериною, виступати на сцені. Як Ви вважаєте, навчитися танцям можна будь-якій людині?
   Займатися танцями звісно можна кожному. Для цього потрібно постійно працювати. Можуть, звісно, не виходить якісь моменти, але якощо маєш велике бажання – можливо все!

  А пам'ятаєте свій перший виступ?
   Перший, може, й не згадаю… Але яскраво пам’ятаю, як казали компліменти, бабуся мною пишалася… А ще всім дуже подобалися наші сценічні костюми – дуже яскраві та незвичайні.

   За початок діло становиться. А що ви можете побажати людям, які нещодавно почали займатися танцями?
   Не звертати уваги на невдачі, якщо вони будуть, завжди йти до своєї мити. Не завжди шлях буде легкий, зустрічатимуться перепони. Але якщо так сталося й ти упав, то швидко встав і пішов далі до своєї цілі!

   Розкажіть про свою роботу в Палаці дітей та юнацтва, на що це схоже?

   Робота схожа на сходи. Коли ти ставиш перед собою планку і досягаєш її, ти відчуваєш гордість. Можеш підніматися на сходинку вище – випускати і брати нових дітей.

   І скільки ж випусків було в «Пігмаліону»?
   Цілих два. Але ці діти зростали в нас на очах – приходили ще дошкільнятами, а випускалися прямо у вищі навчальні заклади. Хоча чи можна бути випускником своєї родини? «Пігмаліон» – одна велика сім’я, навіть якщо ти вже не відвідуєш тренування, ти на все життя залишаєшся пігмаліончиком.

   Так, з такою великою родиною, певно, немає часу на щось інше. Наприклад, домашніх тварин. У Вас вони коли-небудь були?
Ні, домашніх тварин не було. На роботі вистачає емоцій, а дома хочеться лягти й відпочити, а тварина – це як дитина, про неї треба піклуватися, це величезна відповідальність.

   А загалом, які тварини вам до вподоби?
   Мені подобаються слони.

   А чому?
   Вони масштабні й ніколи не відступають.

   А щодо яскравих моментів життя? Що Вас вразило найбільше останнім часом?
   Сходження «Говерлу» разом з педагогами та вихованцями Палацу! Після цієї події більш яскравого ще не було нічого! Це як нове життя, нові відчуття, знайомство с новими людьми, краще пізнання вже тобі знайомих і близьких товаришів.

   Певно, Ви екстремальний романтик… А які фільми Вам подобаються?
   Старі радянські фільми. Я люблю старе покоління…

    Що Ви б хотіли побажати самій собі?
   Побільше дітей, ідей, стабільності в роботі й в житті.

Альона Заїченко